Оксана
Сайко народилася 1 січня 1976 року у
містечку Скалат, що на Тернопільщині.
Майбутня
письменниця вже після закінчення школи
мріяла опанувати фах журналіста. Батьки
понад усе хотіли бачити доньку лікарем
у майбутньому, то ж, дослухаючись їх
порад, Оксана вступила до Львівського
державного медичного коледжу.
Справно
вивчившись та отримавши диплом медичного
вишу, дівчина вирішила здійснити давню
мрію і пішла здобувати другу вищу освіту
до Львівського національно університету
імені Івана Франка на факультет
журналістики.
Раніше
працювала у газеті "Літературний
Львів", а у виданні "Арка" була
редактором сторінки «Культура». Нині
ж дописує у газети «Україна Молода»,
«Літературна Україна», співпрацює з
журналом для підлітків "Сто талантів",
публікується на офіційному сайті
Української Греко-Католицької Церкви
(рубрика "Визначні особи Церкви
XXст.")
Оксана
Сайко - дипломант літературного конкурсу
"Гранослов-2006", переможець конкурсу
на найкращу повість від журналу
"Дніпро"2009 року (повість "Волоцюги").
У
2012 у «Видавництві Старого Лева» вийшла
книга для підлітків «Новенька та інші
історії», яка потрапила до довгого
списку премії "Книга року БіБіСі
2012".
Волоцюги
Колись
він мав роботу, житло й дружину. У якийсь
момент розмірене життя раптово поламалося,
і він опинився на дні. Просто неба. Серед
тих, кого уникають і зневажають. Самотній
і приречений. У біді й поневіряннях
людині важливо знати, що вона не одинока,
що їй допоможуть, чи й самій стати комусь
опорою, аби не втратити себе зовсім.
Несподівано, мов промінь світла в
безпросвітності, в його житті з’являється
вона. Така ж, як і він, — неприкаяна. Вона
блукає, шукаючи чогось, і ніяк не може
спинитися. Довго споглядає знайдену
картину, на якій жінка з дитям. Світ
волоцюг — непевність і невідомість. У
ньому немає майбутнього, а є лише сьогодні
й тепер. Малі втіхи часто перетворюються
на драми й трагедії. Але й тут люди
змушені жити і знаходити, здавалося,
назавжди втрачений сенс.
Нетутешній
Гнітюча
самотність притискає його до землі. І
тільки мова годинників, яку він читає
як віщі знаки, спонукає дивитися високо
в час. І відчувати його. А ремесло
годинникаря тримає за життя. З народження
недолюблений, він чекає на любов.
Несміливо шукає її. Іноді — на межі з
утратою гідності. Одного разу він
безоглядно довіряється дівчині з очима,
в яких десяток прожитих життів. І
сподівається, що знайшов те, чого прагнув.
Але жорстокі обставини вщент розбивають
ілюзії.
Залишають неприкаяною його
любов. Змушують порвати з минулим.
Розрубати залежність від оманливого й
жорстокого часу. Позбутися всього, що
зробило життя нестерпним. А час робить
своє. Наздоганяє, коли він, зневірившись,
уже нічого не чекає. І ні на що не
сподівається. Час повертає надію…
Як нас знайти?